Сьогоднішній гість „Ратуші” — людина, якій вдалося на практиці втілити те, що живе в нашому серці змалечку. Книжкові герої Фенімора Купера і Майна Ріда, запилені ковбої та в’юнкі розмальовані індіанці, блискавичні “кіношні” погоні і вершники, що, на заздрість дітям, пролітають вулицями Львова — все це збурює в нас бажання знову повернутися на береги свого дитинства і, заскочивши в сідло справжнього рисака, на мить забути про щоденні турботи і клопоти. Він це зробив. Наш співрозмовник — успішний бізнесмен,...
— Вікторе, Ваша зацікавленість кіньми - хобі, благодійна діяльність чи бізнес-проект?
— Це — мрія мого дитинства, яка стала реальністю. Бажання було завжди, я постійно про це думав, але можливість займатися кіньми з’явилася відносно нещодавно: вперше я сів на коня сім років тому. Прийшов на іподром і почав тренуватися. Відтоді кінний спорт і все, що з ним пов’язано, — частина мого життя.
— Що Ви маєте на увазі, коли говорити “все, що пов’язано з кінним спортом”?
— Сьогодні розвиток кінного спорту в Україні неможливий без зусиль ентузіастів і сподвижників, які його підтримують. У нас, у Львові, збереглися високі спортивні традиції, є тренери міжнародного класу, відомі спортсмени, чудові коні, є молодь, яка виявляє інтерес до заняття верховою їздою. Але державних і профспілкових коштів на ці цілі виділяють обмаль. Їх не вистачає для підтримки у належному стані спортивних споруд і догляду коней, не кажучи вже про забезпечення участі наших спортсменів у змаганнях. Коли ти приходиш у кінний спорт, не можеш залишатися осторонь усіх цих проблем. Тому я, в міру власних можливостей, намагаюся допомагати у вирішенні організаційних і господарських проблем.
- Як це відбувається? І чому кінний спорт у нас не спроможний самостійно вирішити свої проблеми?
- Почнемо з другої частини Вашого запитання. У більшості країн кінний спорт нині перетворився майже на масовий, а точніше - на один із найулюбленіших видів активного відпочинку. Наприклад, у Німеччині, населення якої становить близько
70 млн, сьогодні працює приблизно півмільйона конеферм, діяльність яких підтримує спеціальна державна програма підготовки коней. Якщо раніше, десь до середини ХХ ст., верхову їзду вважали заняттям, доступним винятково для аристократів та дуже заможних людей, то в наші дні купити й утримувати коней можуть собі дозволити і люди із середніми статками, а займатися верховою їздою — майже кожен охочий. Молодий необ’їжджений скакун коштує в межах 4 — 5 тис. доларів, в Україні — 2 — 3 тис., а його утримання щомісяця обходиться приблизно від $ 200, відповідно, у нас — $ 150, нарешті вартість години верхової їзди коштує в межах 20 — 30 доларів. Зрозуміло, якщо говорити про елітних скакунів-чемпіонів, то ціни на них у сотні разів більші. Але це — окрема розмова...
Доступність кінного спорту, а відтак і масове зацікавлення ним, сформували відповідний ринок послуг. Адже потрібні тренери, конюхи, лікарі, які доглядають за кіньми, спеціалісти, які займаються їх розведенням, необхідне також спорядження для верхової їзди, манежі, в яких можна було б займатися кінним спортом, і багато іншого. Так навколо кінного спорту поступово формується потужна бізнес-інфраструктура. Остання поряд із державою стає основним „донором”, якій підживлює кінний спорт і дбає про його розвиток.
У нас, в Україні, формування такої інфраструктури відбувалося лише після 2000 року: створювали кінноспортивні клуби, відроджували кінноспортивні ферми та комплекси, започатковували кубкові змагання. У Львові шанувальники кінного спорту заснували клуб „Вікторія”. Нині його членами є близько 40 осіб. Я також належу до їх кола. КСК “Вікторія” починався з конюшень, які були в занедбаному стані, майже зруйновані. Ми, члени клубу, сплачуємо внески, які витрачають не лише на догляд за кіньми, ремонт клубної конюшні та організацію аматорських змагань, але й спрямовують також на розвиток дитячого та професійного кінного спорту в нашому місті. Зрозуміло, я зацікавлений в тому, щоб у Львові коло осіб, які хочуть і можуть займатися кінним спортом, розширювалося.
Поряд із клубною системою можливий інший шлях розвитку кінного спорту — приватні інвестиції. Саме у такий спосіб розвиваються сьогодні деякі кінноспортивні комплекси на Київщині чи Дніпропетровщині. До речі, іноземці охоче вкладають гроші в цю справу, адже, за оцінками експертів, річний обсяг ринку кінноспортивних послуг в Україні сягає вже понад 20 млн дол., конкуренція на ньому наразі залишається низькою, а дохідність — близько 30%. Отож, інвестиції повертаються вже через 5 — 6 років.
- Що необхідно для того, щоб зайнятися верховою їздою у Львові?
— Бажання і любов до коней. Раджу також брати зі собою моркву та яблука, які допоможуть вам встановити перші контакти з нашими вихованцями.
- Тобто мати свого власного коня не обов’язково?
— Ні. Нині в конюшні клубу „Вікторія” — 40 коней. Ще 60 утримують у конюшні нашого сусіда - кінноспортивної школи “Буревісник”, спеціалісти якої готують коней і тренують спортсменів до професійних змагань. На базі останньої діє також єдина у Львові дитяча кінноспортивна школа, в якій нині набувають навичок верхової їзди близько 100 дітей.
Конюшня клубу “Вікторія”, так само, як і конюшня “Буревісника”, спеціалізується на підготовці коней до виступів у змаганнях із триборства (виїзд, конкур, крос) та конкурі (подолання перешкод). Наші коні неодноразово ставали призерами чемпіонату України, а також брали участь у міжнародних змаганнях. Це важливо, адже саме перемоги у престижних змаганнях, разом із екстер’єром, є визначальним критерієм оцінки коня. Значніші перемоги — дорогий кінь.
Зрозуміло, що людині, яка починає займатися кінним спортом, не треба мати спортивного, дуже дорогого коня. Їй потрібно мати просто коня, з яким вона могла б потоваришувати. На мою думку, це найважливіше — щоб вершник і кінь один одному симпатизували.
- Ви, як вершник, або Ваші коні берете участь у змаганнях?
- Я неодноразово виступав в аматорських змаганнях. Разом із іншими членами клубу також долучаюся і до організації змагань. Нині ми разом із колегами активно обговорюємо ідею започаткування у Львові регулярних кубкових змагань. Не виключено, що це буде Кубок „Вікторія” чи Кубок „Буревісник”. Зрештою, не такою принциповою є назва, як сама подія, яка, я переконаний, дозволить розширити коло прихильників кінного спорту у Львові.
Мій перший і найулюбленіший кінь — десятирічний Тандем. Він уже припинив спортивну кар’єру через травму, яку отримав на чемпіонаті України з кінного триборства. Оксфорду, учаснику юнацької збірної України з конкуру, — 8 років, і йому пророкують яскраве майбутнє. Непогані успіхи у триборстві демонструє і наймолодша моя вихованка Опера. Сподіваюся, майбутня чемпіонка з кінного триборства.
На жаль, нині через зайнятість на роботі та в облраді я можу собі дозволити лише раз на тиждень декілька годин присвятити спілкуванню з кіньми. Як правило, організовую кінну прогулянку на Глинну Наварію чи в ліс. Практикую також конкур.
- Чи достатньо започаткувати кубкові змагання, аби розвинути кінний спорт на Львівщині?
- Зрозуміло, ні. Необхідно розвивати інфраструктуру клубу “Вікторія”, школи “Буревісник”, а також іподрому, створити умови, щоб ці об’єкти перетворилися на привабливу зону для занять кінним спортом і відпочинку. Мені б дуже хотілося, щоб люди, які люблять коней, могли прийти сюди разом із сім’єю, покататися на конях та відпочити. Я думаю, люди, які зацікавлені у розвитку кінного спорту на Львівщині, є, і саме завдяки їх зусиллями нам вдасться це зробити.
Олеся ГНАТИШАК
газета "Ратуша"
