Колоритного Петра Адамика у міській раді Львова знають, як виважену, помірковану людину з добрим почуттям гумору, а також політика і успішного підприємця. Депутат постійно нарікає на те, що не встигає реалізувати свої плани, скаржиться на брак часу і завжди кудись поспішає. Під час розмови з „Поглядом” Петро Адамик відповів на десяток-другий телефонних дзвінів, паралельно спілкувався з іншими журналістами, кілька разів виходив із приміщення і поспішно курив цигарки.
Одразу помітно те, що людина живе у шаленому ритмі і, судячи з його професійного та особистого досвіду, він таки встигає зробити найважливіші речі у житті. Публічний політик, успішний підприємець, уважний чоловік і батько двох дітей, пан Адамик, виявився для журналіста „Погляду” цікавим співрозмовником, і приємною людиною.
- Петре Михайловичу, ким ви себе позиціонуєте більше: політичним діячем чи бізнесменом?
- Останнім часом я більше займаюся міською господаркою, ніж бізнесом. У місті такий завал роботи, що своїм бізнесом не маю часу займатися. Мені вчора телефонував мій директор, мовляв, давайте проведемо нараду. Я кажу: „Десь о першій-другій годині ночі”, - це я казав з надією, що перестануть турбувати” (сміється). На превеликий жаль, не маю часу втілювати якісь нові проекти. Хоча себе позиціоную як підприємця, тому що бізнес – це для мене серйозно.
- Ви не боїтеся втратити бізнес через свою зайнятість?
-Ні. Я працюю легально, бізнес контролює аудиторська компанія, мої директори мають гідну оплату праці, це хороші менеджери. Тому я не переживаю за себе. Цього достатньо, щоби вдало продовжувати бізнес у звичному руслі, однак надто мало, аби втілити якісь нові задумки, проекти. У мене є ідеї, проекти, але реалізувати їх не встигаю.
- Питання про походження першого мільйона вже обросло анекдотами і прислів’ям. Бізнесмени погоджуються розповісти, звідки у них взявся другий-третій мільйон, а про походження першого традиційно замовчують. Все ж таки, як ви отримали свій перший капітал?
- Якщо говорити про мій перший мільйон – це фотобізнес. Якщо говорити про перші гроші – це розвантажування вагонів уночі на станції. Треба ж було собі щось купити, дівчину у кафе запросити.
Ще я займався професійно спортом. У той час в Радянському Союзі не було таких професійних зарплат для спортсменів, тому я був працівником зелених насаджень на стадіоні „Сокіл” і отримував талони на харчування. Вже у 14 років я мав оплату праці на рівні 500 карбованців, це вже зарплата професора, десь у півтора рази вища зарплата, ніж у тата і мами разом взятих. Звичайно, на той час усі гроші я потратив.
Перший серйозний і вдалий досвід підприємницької діяльності я отримав, коли ми з одним в’єтнамським компаньйоном взяли у кредит 100 тисяч доларів під “ковбойські” на той час 10% на місяць. Ми придбали “беушну” фотолабораторію, поставили її у Новому Цумі, всадивши у це всі гроші - нам залишилося коштів десь на 20 фотоплівок. Ми їх завезли, поставили на прилавок, і кожні півтори години отак довозили. На щастя, тоді був фотобум, усі люди дуже любили фотографуватися. За рахунок таких фотолюбителів ми за 10 місяців віддали усі гроші з відсотками. Тоді, якщо ви пам’ятаєте, одна фотографія коштувала півдолара при 10 центах її собівартості. На сьогодні ж цей бізнес настільки нерентабельний, що я з нового року позакривав усі фотолабораторії і отримую плату за оренду цих, уже власних приміщень, удвічі більше, ніж від фотобізнесу.
- Якщо я не помиляюся, ваша підприємницька діяльність відома ресторанним бізнесом. Чому саме ресторани? Ви казали, що треба було дівчину у кафе запросити... Це такий глобальний підхід до вирішення питання?
- (Сміється). У мене відповідна освіта. А коли я займався спортом, то не мав часу на те, щоби гризти граніт науки. Освіту десь треба було здобувати, і мене тоді зактнуло у кулінарне училище. Мені це сподобалося. Подивіться на мене – і скажіть, що я не люблю поїсти.
- Ви обідаєте виключно у своєму ресторані, чи „гостюєте” у конкурентів?
- І в себе їм, і до інших ресторанів заходжу, спілкуюся з іншими шеф-кухарями, можу у них щось розпитати.
-У вас молода дружина. Їй не важко конкурувати з професійними кухарями, щоб приготувати вам смачний обід або вечерю, адже ви, мабуть, харчуєтуся переважно вишуканою їжею?
- Враховуючи мій режим роботи, а я можу прийти додому о дванадцятій годині ночі або й далі, то їй не так часто доводиться готувати. Те, що прошу деколи приготувати мені, у ресторанах не готують, хіба що на особисте замовлення. Наприклад, вдома я прошу свою дружину приготувати мені щось просте, домашнє – скажімо, гречку з якоюсь підливкою. Мені дуже не подобається, коли мені кажуть, що у ресторані смачно, як вдома. Це не комплімент для мене, тому що у нас не готують, як вдома, це не дім, а ресторан. Відвідувачі повинні після наших страв замислитись, як це кухарям вдалося приготувати, щось таке цікаве і смачне.
- Люди звикли так казати, бо більшість харчується у таких-сяких забігайлівках, наприклад, під час обідньої перерви. У такому випадку вони хотіли б чогось домашнього..
- Скажімо так: я не займаюся фаст-фудами, мій бізнес – це ресторан вихідного дня у класичному значенні цього слова. Це є вихід, подія. Ми продаємо не їжу, ми продаємо настрій. Фаст-фуд – це окупніший бізнес, ефективніший у плані віддачі, але він мені просто не цікавий.
- Ви ходите у ресторани з дружиною?
- З дружиною дуже рідко, вона працює в одному з моїх ресторанів адміністратором. Деколи їй доводиться затримуватися на роботі до п’ятої ранку, якщо там якесь весілля чи бенкет. Їй вже до того ресторану немає інтересу. Якщо я йду з дружиною обідати, то тільки до конкурентів, в „Оперу” люблю ходити. Але це умовно конкуренти. Я вважаю, що у Львові пропозиція недостойна, як для такого міста – не те, що для туристів, а й для львів’ян. Немає тої кількості відповідних закладів з оптимальним співвідношення ціни і якості їх відвідування. Не хочу нікого принижувати, але ті кухні на чотирьох квадратних метрах – це жах, а не ресторан.
- Ви хочете запропонувати гідну альтернативу таким закладам? Можливо, до Євро-2012 щось нове відкриєте?
- Я б хотів відкрити заклад такого формату, як у Кличка в Києві „Арена”. Це великий спорт-бар, де люди могли б спостерігати за спортивними подіями. Це не стосується Євро-2012. Але подібний проект несе за собою колосальний бюджет – від трьох до п’яти мільйонів доларів плюс багато роботи. Хотів би також зробити дитячий розважально-відпочинковий центр з іграми, з речовими виграшами. Туди могли б приходити і діти, і батьки.
- З ваших слів я зрозуміла, що спорт для вас не є чужим...
- Я віце-президент клубу „Сокіл”, у якому колись грав. Маю багато планів, на які знову ж таки не вистачає часу. Наша команда зараз розділила 1і 2-ге місця у Вищій Лізі - це юнаки трьох вікових категорій, серед яких є чемпіони України. Це все наша робота, протягом останніх півроку ми зробили 10 дитячих ставок по Львову. Регбі - це такий спорт, який робить з хлопчиків чоловіків, прищеплює їм відповідальність, вміння проявити себе у колективі, скеровує вуличну агресію на спорт. Я боротимусь за те, щоби ставити більше ігрових майданчиків у Львові, тому що кожен майданчик – це 100-150 дітей, забраних з вулиці, яким немає що робити – вони курять сигарети, п’ють пиво.
- Зважаючи на те, що у нашому найвищому законодавчому органі дуже часто бувають бійки, як і в столичній міськраді, як ви ставитеся до застосування сили у сесійній залі? Скажімо, Віталій Кличко під час сесійних „потасовок” принципово не втручається у бійку (зі зрозумілих причин).
- Якщо йдеться про те, що потрібно захистити жінку чи сім’ю, тоді є сенс розпочинати бійку. Фізичних конкурентів у міській раді я для себе, наприклад, не бачу, але політичні принципи кулаками не захистиш. Є така приказка: „Юпітере, ти сердишся, значить, ти не правий”. Тобто, якщо у людини немає аргументів, тоді починаються крик, шантаж, бійка і так далі. Я думаю, що звичайно, мають бути аргументи. Хоча є такі випадки, коли ти до опонента звертаєшся аргументом, а він на тебе танком. Адекватно відповісти можна завжди. Однак такі речі провокувати або використовувати те, що ти від когось сильніший, це смішно і не солідно.
Колеги про Петра Адамика
Руша Полякова, депутат Львівської міської ради, НСНУ:
„Пан Петро – дуже харизматична людина. Він мені дуже симпатичний і приємний чоловік у плані спілкування. Мені здається ,що він зовсім не конфліктний, працює, на мій погляд, помірковано. Як депутата, як колегу, я його дуже поважаю, ставлюся до нього з великою симпатією. Ясна, річ, що як будь-який чоловік, він має свою точку зору, яку завжди відстоює. Мені приємно з ним спілкуватися”.
Маркіян Іващишин, депутат Львівіської міської ради, „Пора”:
„Про Петра Адамика я можу сказати, що він цілеспрямований, щедрий, має бажання вчитися і вчиться швидко. Мені подобається, коли людина настільки комунікабельна, легка на контакт. Тобто, це свідчить не лише про його готовність до спілкування, а й невимушену манеру спілкуватися. Пан Адамик має достатньо великий життєвий досвід, цікавий, як людина. Як із товаришем і колегою, мені з ним комфортно. Те саме і в плані роботи. На перший погляд Петро Адамик здається трохи жорстким, однак, що стосується його громадської діяльності, то цю його рису можна, швидше, назвати динамічністю”.
Юлія КУХАР, "Новий погляд" 6-12.07.07 №27(35)
