Львівська обласна організація Громадянської партії "Пора"

Ініціаторами спорудження монументу стали активісти партії "ПОРА" Олег Прус, Ігор Бубенчик, Павло Мазур, Михайло Цепінь. Вони розпочали проект за власні кошти, а згодом до них долучилися інші мешканці села. Потім знайшлися ще й добродії -спонсори. І повстав не просто пам'ятник - цілий монумент. А місце для спорудження пам'ятника було вибрано не випадково. Власне, село Пасіки-Зубрицькі майже на 100% складається з переселенців при "Віслі" та їх нащадків.
Відкриття відбулось дуже урочисто. Прийшли майже всі мешкаці, було багато гостей і з Пустомитівського району, і з Львова: це і Українське реєстрове козацтво, полк Галичина, і представники Пустомитівської районної ради, на чолі із заступником голови, пористом Зеновієм Великачем, і актив Львівської обласної організації ГП "ПОРА" – Володимир Квурт, Юрій Моравецький, Андрій Мисик та інші.
Почалось дійство з молебеня та освячення пам'ятника за участю Високопреосвященнішого архієпископа Львівського владики Ігоря Возняка (Українська Греко-Католицька Церква) та Правлячого архієрея – Преосвященнішого Єпископа Львівського Макарія (Українська Автокефальна Православна Церква).
"У першу чергу це зроблено для молоді, - говорить головний ініціатор спорудження монументу у цьому селі Олег Прус.- Щоб з акцентувати молоді, скільки наші батьки та діди натерпілись. При операції "Вісла" з Польщі було перевезено сюди більше 80 родин. Прізвища цих сімей, а також звідки переселено вказано на плитах, що доповнюють пам'ятник. Час іде, учасників цих подій залишається все менше та менше, губляться наші коріння, забуваються традиції. З розповідей своїх батьків, сусідів, старших людей я ще це переживаю. А чи молоді будуть знати про те, як люди там об'єднувалися, допомагали один одному, як було важко, бо приїхали під голе небо, а при вивезенні давали дві – три години на збори. А ще у родин було по три, чотири, п'ять дітей, не так, як тепер. Це була трагедія. Ми хотіли цим пам'ятником підкреслити – наскільки важливим для нас є об'єднання. Ми маємо бути об'єднаними, згуртованими, ми маємо пам'ятати заради майбутнього".

Живучи 16 років в незалежній Україні, важко припустити, що нашої країни, нашої нації могло і не бути. Цього сотні років хотіли різноманітні загарбники. Вони знищували українців, розпорошували нас по світу, як грубою силою, так і економічними важелями. Вони принижували нашу культури, старалися асимілювати українське до їхнього імперського.
Україна вижила, стала незалежною державою. За це українці заплатили стражданнями, кров'ю, мільйонами життів. За це теперішні покоління мають жити на своїй землі в достатку, щасливо, самі розпоряджатися своєю долею, пам'ятаючи історичні уроки, людей, що жертвували собою.

Історична довідка

Найзахідніша гілка українського народу зазнала в роки Другої світової війни та повоєнний час чотирьох (!) депортацій, які грунтувалися на різних державних (міждержавних) угодах, мали особливості та різну хроніку. Перша депортація пов'язана з реалізацією пакту Ріббентропа - Молотова, внаслідок чого українські землі по ріці Сян ("лінія Керзона") були, так би мовити, "визволені" "золотої осені" 1939 року Червоною армією i возз'єднані з Радянською Україною в складі СРСР. Факт відомий та оспіваний радянською історіографією. I не тільки нею... Проте згідно з маловідомою постановою ЦК КП(б)У від 3 квітня 1940 року про переміщення людей, якi опинилися в новій прикордонній смузі шириною вісімсот метрів, відселенню підлягало 4870 дворів (це 22615 осіб), переселенню - 17342 двори (80185 ociб). На цих переселенців чекали вільні місця у східному регіоні західних областей України, звідки були вивезені в Сибір лютої зими 1940 року польські осадники i німецькі колоністи. Друга депортація започаткована угодою від 9 вересня 1944 року між урядом УРСР i Польським комітетом національного визволення "Про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР". Договори між СРСР i Польщею1945 року внесли певні корективи у визначення кордону не на користь України. Зайве говорити про "добровільну взаємну репатріацію" населення, як зазначено в угоді, бо ніхто i ні в кого про неї не питав. Переселяли брутально, по-бандитськи, з численними жертвами. Досить згадати села Піскоровичі, Пікуловичі та Малковичі на Перемишльщині, де сотні людей - від немовлят до стареньких - загинули від польських боївок, або як викинули з палати перемишльського єпископа Йосафата Коциловського в кріслі на автовантажівку, бо він категорично відмовився виїжджати та агітувати за виїзд парафіян у СРСР. Не будемо докладно заглиблюватися у події та поетапність переселення, про що пишуть дослідники. Скажемо, що від 15 жовтня 1944 року по серпень 1946 року з Польщі вивезено 483 тисячі українців. Їх переважно оселили у Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Станіславській (тепер Івано- Франківська) та навіть у південних областях. Переселено українців i з Чехословаччини, в основному в Закарпаття. Із західного регіону України емігрувало близько 800 тисяч ociб у Польщу, понад 40 тисяч ociб - у Чехословаччину. Принциповою різницею у цьому переселенні було те, що українців виганяли з рідних, прабатьківських земель, тоді як поляки, словаки, чехи поверталися на свої історичні батьківщини. Вигнали не вcix. Понад 220 тисяч українців зуміли залишитися, в тому числі 150-160 тисяч ociб на своїх етнічних змішаних українсько-польських землях. Це була форма спротиву депортації, поєднана з організацією самооборони, діями загонів Української Повстанської армії. Польська панівна верхівка, успадкувавши від своїх попередників намагання створити моноетнічну Польщу, вирішила скористатися сприятливою ситуацією, аби остаточно "розв'язати українське питання", тобто позбутися українства на підвладних їй землях. Якщо в попередньому випадку робилося це через депортацію українців за межі територіально проголошеної Польської держави, то тепер - у її межах. Отже, настала третя депортація українців під назвою "Акція "Вісла". Її ідея виникла ще наприкінці 1946 року, а в січні 1947 року укладено списки українських та змішаних (українсько-польських) сімей, яких планували розкидати по Польщі. Формальним приводом для її реалізації стало вбивство віце-міністра оборони генерала К. Свєрчевського 28 березня 1947 року нібито "бандою українців". Уникнемо переповідань хроніки розробки уточнень плану акції, що здійснювалася під егідою першого секретаря ЦК ПРП В. Гомулки. 17 квітня сформовано оперативну військову групу "Вісла", яка отримала відповідне завдання, 23 квітня дано вказівку про створення для підозрілих у симпатіях до УПА українців табору в Явожному на базі філії концтабору... Освенцім. Окрім газових камер, тут було так, як "за німців". У цьому таборі опинилося 3936 осіб, значна кількість яких отримала найвищу міру покарання. Таємний урядовий документ вказував, що головною метою "Акції "Вісла" є "асиміляція переселенців у польському середовищі". Вимагалося, етнонім "українець" не застосовувати щодо цих людей. Від 23 квітня до серпня 1947 року переселено на повернуті Польщі західні та північні землі понад 140 тисяч осіб. Їх - по 2-3 сім'ї - розпорошили серед польського населення із категоричною забороною повертатися назад. Серед вигнаних був видатний художник-примітивіст лемко Никифор (Єпіфаній) Дровняк з мiстечка Криниці. Його - глухонімого - тричі вивозили на західні землі й кожний раз він тікав до рідної домівки. Польська влада дала йому спокій тоді, коли здалося, що художник зробився... поляком. Ба, більше, вона подбала, аби на надгробній плиті було надписано польською мовою "Нікіфор Крініцкі", а польські фахівці від мистецтва вхопилися його рекламувати як "польскего маляжа" світової слави. І, нарешті, четверта депортація, проведена в травні-жовтні 1951 року, мала ознаки "внутріукраїнської". Про неї якнайменше знають насамперед українські можновладці, бо не згадують її в урядових указах. А це означає, що ця принижена категорія людей не має права на пільги. А їхня доля була не менш драматична, бо зазнали вони таких же страждань і матеріальних утрат, як і попередники. Суть депортації в тому, що, за польсько-радянською угодою, частина земель з природними покладами в районі Львівсько-Волинського вугільного басейну відійшла до СРСР, натомість Польщі "компенсовано" землями з Нижньо-Устриківського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області. З десятків сіл і містечок були вивезені українці в Сталінську (Донецьку), Херсонську, Одеську, Миколаївську області. Такою в короткому викладі є картина української драми в середині ХХ століття.

Прес-служба Львівської "ПОРИ"