Потрібно сказати, у нас вже з’явилася своєрідна політична прикмета: раз на дворі високосний рік — чекає на якісь конституційні події. 1996 був Роком Конституції (Основний Закон України було прийнято на п’ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996 року), 2000-й був Роком конституційного референдуму Кучми, 2004 й — Роком конституційної реформи. Напевно щось подібне буде й цього року. Можна не мати сумніву, що 2008 рік стане Роком чергової «конституційної хвилі», нових подій у конституційному процесі.

Багато хто з експертів прогнозує що ключовим моментом стане конкуренція за різні версії реформування — від посилення повноважень Президента, які пропонуються оточенням Віктора Ющенка, до підвищення статусу Регіонів, за що ратував лідер Партії регіонів Віктор Янукович.

Проте насправді й 2007 був певною мірою «конституційним». Скажімо, під час виборчої кампанії нинішній прем’єр-міністр, лідер БЮТ Юлія Тимошенко, пропонувала разом із виборами 30 вересня провести всенародний референдум з приводу концепції нового Основного Закону.

На конституційному поприщі відмітилися й комуністи. У лютому 2007 КПУ підготувала проект Конституції, який передбачає скасування інституту Президента.

Сам Віктор Ющенко пообіцяв подати на широке обговорення концептуальні засади нової редакції Конституції України.

Ми спитали регіональних експертів «Дня»: як конституційний процес вплине на політичну ситуацію в країні, чи спровокує це бурхливі парламентські дебати й жорстку політичну боротьбу? І яким узагалі може бути конституційне реформування-2008?

Володимир КВУРТ, секретар Львівської міської ради:

— Протягом останніх років ми переконалися, що просто необхідним є перегляд деяких положень Конституції, зокрема тих, які регулюють взаємовідносини між гілками влади. На питання, чи спровокує це якесь збурення у Верховній Раді, а можливо, і в суспільстві, я можу відповісти так: все залежить від підходу, який буде зреалізовано під час підготовки цього документа. А головне, перед тим, як вносити зміни, треба чітко усвідомити, що являє собою сьогодні наша Конституція. З одного боку, я вважаю, це демократичний, відкритий документ і, напевно, один із найдосконаліших в частині декларації прав людини. Там, де декларації, у нас усе в порядку, там, де стосується врегулювання взаємовідносин між Президентом, Верховною Радою, процедури призначення суддів Конституційного Суду, проявляється чимало незрозумілостей і неточностей, що провокують певну політичну кризу в країні. Треба знову ж чітко визначити, яка політична модель управління в нашій державі нам властива, або ж — на якій ми нарешті зупинимося. Тут навіть постає не питання, що краще, а нагальною є необхідність вибору якоїсь однієї моделі, і до цієї моделі треба привести у відповідність усе законодавство. Я хотів би підкреслити, що як президентсько- парламентська, так і парламентсько-президентська модель (хоча я особисто маю схильність до парламентської) можуть мати абсолютно демократичне наповнення, за умови важелів, можливостей впливу чи вето на ті чи інші рішення. Ми свідомі того, що більш ефективною є авторитарна модель, це те, як працюють приватні підприємці. Та ось вони досягли певного рівня — і потрібні зміни... Якщо підприємство хоче розвиватися протягом тривалого проміжку часу, дійсно рухатися вперед, воно не може керуватися лише авторитарно. Так і суспільство, якщо воно хоче розвиватися (не в рамках навіть одного людського життя), то ми повинні виходити з інших цінностей. Надто високими можуть бути ризики, якщо ми ставитимемо на одну, навіть дуже талановиту людину.

Те, що нам необхідно навчитися виконувати закони (їх у нас прийнято багато, і чимало з них є дійсно прогресивними, про які можуть мріяти інші країни), теж, на мою думку, є аксіомою. Проблема полягає в тому, що у нас дійсно не навчилися виконувати закони. Можливо, через те, що не створено механізму контролю за виконанням законів. Низьким є й рівень політичної культури, насамперед у верхніх ешелонах влади, які самі демонструють невиконання або ігнорування виконавчих актів, що не сприяє поширенню законослухняності серед пересічних громадян.
Отже, зміни до Конституції потрібні, але перед тим давайте дійсно визначимося з кількома питаннями і дещо зрозуміємо. Зокрема, нам треба зрозуміти, що балансування влади дозволяє країні рухатися вперед. Тобто коли різні політичні сили можуть бути представлені в різних гілках влади, але при цьому вони мають знати, де є їхня межа і де їхня зона відповідальності. Це те, про що так багато говорили останнім часом: у нас відсутня відповідальність політиків. Вони собі можуть дозволяти проголошувати «яскраві» заяви, за якими не стоїть жодних зобов’язань, не проглядається відповідальність конкретної людини чи групи осіб, чи політичної партії, яка відповідатиме за це рішення. Другий момент: оце балансування влади має бути усвідомленим і достатнім. Тобто, безперечно, Президент України на цьому етапі має залишатися гарантом змін, які відбуватимуться в країні. Але не можна забувати, що Верховна Рада як законотворчий орган теж повинна працювати в певних рамках. Питання судової гілки влади, питання розмежування повноважень між громадами, місцевими радами та Верховною Радою — це те, що теж давно назріло.

Що стосується самої Конституційної ради, то я думаю, що конкретне представництво в ній буде ще дискутуватися. Впевнений, туди увійдуть авторитетні люди, фахівці з юриспруденції, з питань держави і права, політики та політологи, що також нестимуть відповідальність за цей документ і усвідомлюватимуть, що після роботи в цій комісії вони не матимуть права займати відповідальні посади протягом певного часу. Можливо, Україна просто їм фінансово віддячить, але ці люди виконають свій обов’язок перед Україною. Потрібно зняти усі можливі закиди, що начебто вони робили цей документ під себе чи під певну політичну групу, яку вони представляють. Думаю, нам давно треба звикнути і до того, що документи, які матимуть вплив на життя усього суспільства, повинні широко обговорюватися. Навіть при тому, що ми закидаємо, яким низьким є політичний, фаховий рівень і багато громадян схильні до реклами своїх політичних поглядів. Однак пересічний громадянин має право висловитися стосовно цього документа і сформувати свою думку. Найкращою формою цього є, звичайно, загальноукраїнський референдум, і саме він має затвердити вступ у дію означеного документа. А до того часу мають відбуватися широкі громадські слухання, причому із тим, щоб залучити представників громадськості з усіх точок України. Поспішати в цьому питанні не можна. Не виключено те, що хтось може використати цей момент прийняття змін до Конституції як елемент свого виборчого процесу. Потрібно убезпечитися від цього. Можна зрештою домовитися, що документ вступить у дію через п’ять років. (Це як приклад.) Є ж парламенти, які ухвалюють рішення, що вироблений ними документ, закон вступить в дію лише з приходом іншого парламенту. Щось на зразок цього повинні зробити й у нас. Світова практика дає відповіді на чимало запитань. Нам, ясна річ, хочеться зробити ще й заднім числом, щоб встигнути ще й переглянути попередні рішення... Як би воно не виглядало привабливо, робити цього не можна.

ДОВIДКА «Дня»
Порядок внесення змін до Конституції такий:
1. Законопроект про внесення змін до Конституції може бути поданий у Верховну Раду Президентом або не менше ніж третиною народних депутатів від конституційного складу ВР.
2. Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Конституція не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану країни.
3. Зміни до Конституції затверджуються кваліфікованою більшістю (300 депутатів мають проголосувати «за») від конституційного складу Верховної Ради або всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом.

Олена ЯХНО
№3, п'ятниця, 11 січня 2008