Львівська обласна організація Громадянської партії "Пора"

- Пане Богдане, ви багато працювали над питанням відомчих гуртожитків Львівщини. Що вдалося зробити?

- Ця багаторічна проблема зрушилася з мертвої точки завдяки небайдужості нашої політичної сили. Люди роками животіли у відомчих гуртожитках без води, світла, опалення. Зараз Львівська міська рада почала приймати відомчі гуртожитки на баланс міста, але поштовх цьому дали саме “пористи”. Особлива наша гордість – розв’язання ситуації із колишнім гуртожитком фірми “Силует” на вулиці Кримській, 33 у Львові. Там проживало чотири сім’ї. Підприємство продало гуртожиток іншій фірмі, навіть не попередивши людей. Потім знову перепродали, а людей поставили перед загрозою опинитися на вулиці.

Двом сім’ям запропонували малосімейки, іншим двом – взагалі нічого. У розв’язанні ситуації допомогла ведуча програми “Зона конфлікту. Журналістське розслідування” Анна Козюта. Вона зробила телепередачу на цю тему, потім підключилися ми, бізнесмени, інші небайдужі люди. І проблема зрушилася з мертвої точки! Однак Анну Козюту хочеться відзначити особливо. Вона постійно тримала зв’язок з мешканцями гуртожитку, переконувала і підбадьорювала їх, бо вони не вірили, що їхнє питання вирішиться. Але ж вирішилося! Трьом сім’ям купили повноцінні однокімнатні квартири, а одній матері-одиначці – малосімейку. Останній чоловік виїхав з Кримської декілька тижнів тому. У наш час це просто фантастика!

- Ви запам’яталися, як ініціатор пікетування польського консульства, коли люди влаштували перед цією дипломатичною установою своєрідну “Берлінську стіну”…

- Проблема малого прикордонного руху на Львівщині – надзвичайно болюча. Я почав привертати до цього увагу керівництва партії. “Пора” підтримала мої ідеї, і це потім вилилося у заплановані акції з перекриття кордону на Раві-Руській, пікетування польського консульства. Хотілося б відзначити найактивніших учасників цих подій, моїх партійних побратимів – Андрія Мисика, Ярослава Гінки, Богдана Пелинья. Вони від самих витоків йдуть пліч-о-пліч зі мною.

Ще рік тому громадянська партія “Пора” почала попереджувати: з 1 січня 2008 року Польща приєднається до Шенгенської зони, Україна опиниться на порозі Євросоюзу, і це ускладнить перетин кордону для українців. Тоді завдяки нашим акціям вдалося спростити виїзд українців до Польщі.

Однак ситуація все одно важка. Зі ста автомобілів, які проїжджають українсько-польський кордон, 95 – це польські автомобілі. І лише 5% - наших громадян. Для рівноправних, добросусідських відносин це неприпустимо! За нашою ініціативою Львівська обласна рада звернулася до Президента і Прем’єр-міністра України з пропозицією, аби Україна і Польща підписали угоду про малий прикордонний рух.

І хоча з цим документом довго зволікали, результати є: Україна і Польща парафували угоду про малий прикордонний рух. Однак угода запрацює не раніше, ніж влітку – її ще має погодити Єврокомісія, потім – парламент Республіки Польща та уряд України.

Уже більше року я “сиджу” у цій прикордонній темі. За цей час побачив, що… наша влада боїться йти до людей. На кордоні декілька діб стоїть натовп пікетувальників, і хоча би раз до них хтось із влади приїхав, поговорив… Я серед цих людей навпаки почуваюся комфортно, як риба у воді. Тому мені часто телефонують з кордонів, я роздаю візитівки своїм виборцям. Хоча, на жаль, тих, хто мені телефонував, правоохоронці зараз переслідують! Але я хочу бути потрібним людям. Тому кожен, хто хоче звернутися до мене, може писати на адресу: Львів, вул. Винниченка, 18, Львівська обласна рада, депутату Богдану Куку. Допомагатиму, наскільки матиму можливість.

- Ви, мабуть, родич останнього командира УПА Василя Кука. Тому й займаєтеся питаннями збереження історичної спадщини?

- Я не шукав родинних стосунків із Василем Куком, хоча, звичайно, мені імпонувало, що маю прізвище такої відомої людини. І, як потім з’ясувалося, його родинне коріння веде до того ж села на Кам’янко-Бужчині, звідки походять мій батько і дід. Але не хотів би брати на себе славу і життєвий шлях цієї людини. Бо кожен з нас повинен пишатися тим, що він зробив сам. Однак я із задоволенням долучився до випуску книжки про Василя Кука.

За ініціативи фракції “Пора” профінансовано і виготовлено Золотий хрест бойової заслуги УПА, яким на сесії Львівської обласної ради було нагороджено 88-річного полковника УПА Василя Левковича. Унікальність церемонії полягала в тому, що Левкович – єдиний із живих ветеранів УПА, який дожив до реального нагородження Золотим хрестом. До речі, мав такий хрест і нині покійний Василь Кук, але цю нагороду радянська влада вилучила при його арешті. Політрада “Пори” прийняла рішення звернутися до Президента України, щоб нагорода Золотий хрест бойової заслуги УПА став державною нагородою.

Добре, що Львівська обласна рада виділила родині Левковичів матеріальну допомогу - 300 тисяч гривень для придбання квартири у Львові. Але у нас така цінова політика, що цих грошей їм не вистачить. Треба буде продати квартиру в Червонограді, докласти ці гроші, і тоді вони зможуть купити квартиру у Львові. У цій ситуації дивною видається позиція міської влади, яка стоїть осторонь політичних та ідеологічних процесів на Львівщині.

Я також долучився до спорудження пам’ятника Роману Шухевичу на Радехівщині. Молодь треба виховувати на історичній спадщині наших великих людей, про яких ми, на жаль, наразі мало знаємо.

- Ви віддавна “пробиваєте” побудову біля Львова нового житлового мікрорайону. Як просувається питання?

- Хочу зробити все, аби біля Львова з’явився новий житловий мікрорайон. Це допоможе вирішити проблеми із житлом. Один із варіантів – житловий масив у Лисиничах. Хоча цей проект розробляється ще з 1980-х років, але, на жаль, не втілюється в життя. У будь-якому випадку потрібна згода місцевої громади.

Другий варіант – селище Зимна Вода під Львовом. З приводу цього маю реальні пропозиції щодо розвитку сіл. Фінансування повинні отримувати передусім селища, розташовані у ближньому кільці Львова. Це є реально, логічно! Навколо Львова йде активна житлова забудова, приміські села розвиваються, то й, як кажуть, “прапор їм у руки!”. А у нас в облраді є депутати, які “витягують” кошти на якесь глухе село Сокальського, Турківського району. А там, згідно із даними статистики, залишилися тільки старі люди. Через таку політику Львівщина пасе задніх порівняно з такими містами, як Івано-Франківськ, Луцьк, Тернопіль.

- Складається таке враження, що Львів – це якась “чорна діра”, де є маса ідей, але ніхто нічого не може зробити…

- Тому що нема порозуміння з місцевою владою. Наприклад, щодо виділення земельної ділянки. Знайти підходи можна всюди. А у Львові - ні. Причому так було завжди. А за нинішньої влади – особливо. “На носі” чемпіонат Євро-2012, усі говорять про побудову інфраструктури, доріг, готелів, залучення інвестицій… А реальні іноземні інвестори наштовхуються на глуху стіну, мають труднощі з підготовкою документів у міській раді. Кожен чиновник намагається з того інвестора щось витягнути.

Наприклад, є декілька документів, які треба підписувати не тільки у Львові, а й у Києві. Це страшенно гальмує будівництво готелю. Склалася парадоксальна ситуація: готель можна побудувати набагато швидше, ніж пройти всі процедури погоджень.

Треба разом із затвердженням ескіза проекту видавати інвестору дозвіл на проведення попередніх робіт (підведення інфраструктури, погодження з різними комунальними службами). Тоді справа піде. Якщо такого дозволу не буде, процес загальмується на півроку-рік. Тому люди з грошима і не йдуть до Львова – не довіряють місцевій владі. Я знаю таких бізнесменів, які вклали великі гроші, розпочали у Львові будівництво, і тільки потім зрозуміли, у що вони “вляпалися”. Тепер кажуть: якби знали, що таке буде, ніколи б сюди не прийшли.

- Ми зачепили питання Євро-2012. Як оцінюєте підготовку до чемпіонату?

- Негативно. Майже нічого не робиться, кошти не залучаються, гальмується ініціатива інвесторів. Є багато розмов, багато критики, спростувань на цю критику… А конкретної відповідальної особи за Євро-2012 немає. Спільний міський і обласний організаційний комітет з підготовки до чемпіонату фактично розпався. Мирослав Сеник демонстративно вийшов з нього, голова ЛОДА Петро Олійник подав у відставку, новий губернатор Микола Кміть ще не увійшов у курс справ… Міський голова Андрій Садовий каже, що відповідальним за Євро-2012 є місто. Добре, нехай Садовий персонально відповідає за все. Але процес підготовки має бути прозорим для всіх! А у нас все “засекречено”, а це дає можливість маніпуляцій.

Нам говорять, що конкурс на будівництво стадіону виграла фірма, яка будуватиме і залучатиме інвестиції. Однак західні бізнесмени розповідають, що жодний інвестор ніколи не дасть гроші під чужу будівельну фірму – тільки під свою. Тому якщо хочемо залучити інвестиції, ми повинні рахуватися з думкою людини, яка має ці кошти.

А результат такий: ми не маємо інвестора на стадіон. Значить, місто братиме кредит у банку. Але будь-які кредити дають під заставу. А що буде ціною цієї застави у Львові? Невідомо.

- Але міська рада все ж таки відзвітувала щодо Євро-2012 на сесії обласної ради.

- Звіт, який нам представили на сесії облради, це звіт заговорювання проблеми, а не вирішення її. Нам тричі показували ескізи, зроблені за допомогою комп’ютерного моделювання, що і як має бути. Гарні яскраві картинки, але намалювати їх нескладно. Важко відповісти на питання: а що там буде реально? Тут би я розділив відповідальність за чемпіонат між областю і містом. Області – прикордонні пункти пропуску, інфраструктура, дороги, які підходять до міста. А все, що стосується міста, - містові. Але нехай міський голова бере на себе персональну відповідальність за підготовку.

- Вас обрано головою фракції “Пори” в облраді. Маєте нові ідеї на цій ниві?

- Мені не подобається, коли депутати ховаються за рішеннями своїх фракцій. Кожен має сам відповідати за свої дії і реально показувати свою роботу. А робота депутата повинна підкріплювати позиції, засади та програми партій, з якими вони йдуть на вибори.

Виступатиму з такою пропозицією, яку пропонуватиму політраді партії. Перед тим, як голосувати за політичну силу, громада має право знати поіменно, за кого вона голосує, хто в якій політичній силі був раніше. Через постійні перефарбовування, зміни політичної орієнтації, прапорів і кольорів з’являються люди, для яких політика – не служіння людям, а самоціль. Для порядної людини влада має бути покликанням, своєрідним хрестом. Тому владу треба давати людям, які не хочуть її брати, але потенційно спроможні керувати. Наприклад, талановитим і потужним бізнесменам. У нас, на жаль, бізнес ще тримається осторонь активної політики. Чомусь бізнесмени в нас задовольняються лише роллю “грошових мішків” при не дуже чистоплотних політиках.

У нас якщо окремих посадовців усунути з державних посад, вони покинуть і політику, бо їм стане невигідно. Як, наприклад, розцінити те, що в обласній раді 30-40% депутатів займають державні посади? Мені подобається, що новий голова ЛОДА Микола Кміть – поза політикою. Тому його команда, сподіваюся, також не буде причетною до жодної політичної сили. Тому що люди хочуть жити у державі, де будь-яке переформатування політичних сил не відіб’ється негативно на рівні їхнього життя. Все має бути прозоро і чесно.

Повинні змінитися принципи нашої політики. Не політики мають закликати людей до політичних акції, коли це треба їм, політикам. А саме політики мають реагувати на акції протесту громадян і допомагати їм. І наша політична сила першою почала діяти за таким принципом, почала йти до людей.

Особливо хочу наголосити: депутати не повинні лише контролювати! Депутати повинні самі щось робити! У нас зараз багато контролюючих органів, багато тих, хто прискіпливо дивиться, а потім коментує, хто чогось не зробив. Треба нарешті брати на себе відповідальність і самому щось робити. А що бачимо у сесійній залі? Людина виходить на трибуну, і її всі критикують. А хто з депутатів долучився, щоб допомогти цій людині? Критикувати просто. Робити нема кому! Саме тому я і прийшов у політику.

Юлія ЛІЩЕНКО
"Високий замок" 08/ №44(3693)